A couple of months ago I did an introduction for my dear friend Andriy Antonovskiy's exhibition. Here it is for your reading pleasure.
***
Ramon Llull Boogie Woogie
What can a painting do? That's the question Andriy Antonovskiy asked himself upon starting this series of paintings. Really, what can a painting do as an object of perception? What makes it different from the rest of the objects one can perceive?
A painting can tell stories, create mood, stimulate the imagination... what else can it do? Can a painting go sideways of its purpose and offer something else? That's what Andriy is trying to figure out.
This new cycle of works is a series of possibilities that use painting as a means of showcasing its intent. What's its intent? Possibilities of perceiving an art piece as a sim of thought process, decision-making, and making an effort.
The series combines abstract expressionism of the 1940s, hard-edge stylings of the 1950s, and vorticism of the 1910s with the bebop rhythms of the bewildering urban environment.
It is less about what it is painted as it is about what painting had accomplished matter-of-fact - how the material has transformed, how the surface had changed, what paint was used, which colors, what was the color blocking scheme, how the composition came around and so on.
On the one hand, the paintings avoid fantastic exaggeration and rely on the relative realism of images. On the other hand, the images are near-abstract splashes of colors and geometric forms. You still can recognize what it is, but this particular instance is distinctly different from the accustomed version. The near abstract approach plays a neat trick with the viewer. The in-between state forces the recipient to go beyond the pattern recognition routine and reroute the perception the other way around.
In this case, it focuses on the mechanics of the painting, contextualizing the imagery through and reconstructing the content inside out. This way, the interpretation is more uniform - the recipient isn't left alone with the piece. They can't see whatever they can see in it - instead, the recipient is in the clearly-defined maze that does not offer a slightly different experience without the frustration of getting lost.
As a result, Andriy Antonovskiy manages to experiment with form and narrative while also avoiding an audience’s alienation. And that's quite an accomplishment if you think about it.
***
Рамон Люль Бугі Вугі
Що може робити картина? Таке питання поставив перед собою Андрій Антоновський на початку роботи над новим циклом картин. Справді, що може робити картина як об'єкт сприйняття? Чим вона відрізняється від інших об'єктів сприйняття?
Картина може оповідати наративи, створювати настрій, стимулювати уяву... що ще? Чи може картина йти всупереч своєму функціональному призначенню та пропонувати щось інше для реципієнта?
Відповідь на це питання шукає Андрій Антоновський. Новий цикл робіт - це перш за все мистецтво можливостей, яке використовує образотворчий формат для наочності свого наміру. Про які можливості йдеться мова? Можливості сприйняття твору як результату зусиль, прийняття рішень та мислення.
В цих роботах Андрій Антоновський об'єднує героїчний абстракціонізм 40х, аналітичний гард-едж 50х та вортицизм 10х з бібоп ритмом здичавілого урбаністичного краєвиду.
Мова не стільки про те, що намальовано, скільки про те, що було фактично зроблено малярством - як змінилися матеріали, як трансформувалася поверхня, скільки фарб було нанесено, яких кольорів, за яким принципом компонувалися кольори, яким чином визначалися форми, за яким принципом робилася композиція.
З одного боку, картини уникають фантастичного та подають цілком реалістичні образи, але з іншого боку, вони доведені до межової абстракції яскравих кольорів та геометричних форм. Неповність абстракції виводить картини на інший рівень сприйняття. На межі двох станів реципієнт не може вдатися до відпрацьованого патерну сприйняття, який концентрується на образотворчому елементі відокремлено від усього супровідного контексту.
Натомість, реципієнт змушений сприймати механічні елементи твору, контекстуалізувати їх та через них підходити до змісту твору. Такий підхід робить твір конкретнішим в інтерпретації. Глядач не у відкритому полі, де він може сприймати твір як йому заманеться, натомість глядач опиняється в чітко окресленому лабіринті, який не плутає, а надає досвід відмінний від повсякденного.
Таким чином, Андрію Антоновському вдається одночасно залишатися доступним та експериментувати з формою та оповіддю творів. І це велике досягнення.
